– Сало кончилось, - устало произнес продавец.
– А что осталось? - спросил покупатель, надеясь.
– Лед. И, кажется, мясо снегиря.
– Это уже есть, - ответил покупатель и огорчился.
– Сало будет. На неделе. Из Москвы обещали подвезти, - успокоил продавец и закурил.

Стоявший рядом дядька пару раз хапнул воздух ртом и спросил обоих сразу:

– Я нэ поняв, яке сало кончилося?

Продавец внимательно изучил примятое жизнью лицо дядьки и спокойно сказал:

– «Голубое сало» кончилось. Обещают подвезти из Москвы. Если на таможне не спеленают.

Дядька поперхнулся, пошатнулся, но не сдался:

– Як це «голубое»?! Хиба такэ бувае? Воно ж билэ! Сало! З прориззю, але – билэ! Як це «голубое»?

Продавец спокойно объяснил, что, да, то самое сало, оно белое, а это сало – голубое. К тому же его нет.
Дядька объяснение не принял, отодвинул покупателя, а разговор плавно перешел с одного языка на іншу мову.

– Ніяк не второпаю! - репетував дядько, - «Блакитне сало»… Це як!? Яка ж це блядюга на нашу святиню замахнулася? Нашо ж так ображати? От жовтим сало може бути, якщо довго в теплі полежить, – це да! Воно тоді гірчить трошки, як їсти, але у борщ — в самий раз! А блакитне сало – це, я вибачаюсь, як мармуляда з гімна.
– Та це так книжка називається, - озвався покупець, якому власне й забракло «Голубого сала». – Це не кулінарна книга, це такий поставангард. Там, до речі, і про гімно є, не переймайтесь…
– Не може сало бути блакитним! – верещав дядько. – Білим може бути, жовтим може. А блакитним – ні! Навіщо писати про те, чого не може бути!? Навіщо брехати!? А ви навіщо брехню продаєте?
– Добре, дядьку, – продавець втомлено відклав цигарку на братів Капранових, – нехай буде і по-вашому, і по-нашому: жовто-блакитне сало вас влаштовує?
– Оце вже інша справа! – промуркотів дядько, – це б я купив.
– Зайдіть у суботу, мають з Москви привезти, – на свою голову сказав продавець. І пожалкував.

З матюками і образливими жестами дядько вискочив з книгарні і так грюкнув дверима, що з прилавка впали брати Капранови і ще щось з класики.
Покупець зітхнув і утешительно произнес:

– Сплошная беда с этими названиями. Я ведь тоже не сразу въехал, когда она только вышла, подумал, что про педерастов. Сорокина ж хлебом не корми, дай поизвращаться и пораспутничать.
– Точно. Мудрят с названиями, – согласился продавец. – Это чтобы покупателя заманить. Раньше называли проще – «Война и мир», например, или там «Преступление и наказание». Коротко и ясно. Можно и не читать…
– Му-му, – поддакнул покупатель.
– И «Му-му» тоже, – согласился продавец…